Мар 29 2003

Хата на Пріорці

Опубликовано в 09:16 в категории Туризм

Хата на Пріорці

Н.Г. Наумова

Музей Т.Г. Шевченка, м. Київ, Україна

Здавна Київ славився своїми околицями, історія яких так само як історія літописного центру сягає в глибину століть. Розвиваючись разом з містом і поволі вливаючись у нього, вони все ж зберігали свою своєрідність, характерні топоніми, самобутні традиції, вперто опираючись процесу урбанізації.

Північна околиця Києва, Пріорка, що є продовженням Куренівки, відома на карті Києва з 17ст. Автор видання "Описаниє города Киева" (М.1868) М.М.Закревський вказує, що ця назва походить від слова "пріор" - настоятель домініканського монастиря, що знаходився на Подолі, навпроти Фролівського, і якому певний час належали ці землі. Тут мали свій загородний будинок католицькі Пріори, місцеві жителі називали його "замок", звідки назви "Замковище" та вулиця Замковецька. Перший опис Пріорки як місцевості зробив генеральний проповідник Миколаївського монастиря Петро Розладовський. В його описі згадується село Яцківка, залишки млина та вірменської церкви (в часи гонінь вірмени випросили собі тут земельну ділянку). Назва поселення Яцківка, що передує Пріорці теж пов\’язана з братами католицького домініканського ордену, що оселились у Києві ще за князівських часів, і заклали костьол поблизу Оболоні. Під час навали орд Батия братія змушена була тікати з міста і святий Яцек, рятуючи скульптуру Божої матері, переправився через Дніпро та приніс її до Львова, де вона зберігається донині. Так поетично розповідає про це старожитна домініканська легенда.

В люстрації Київського воєводства занесена скарга жителів Пріори на монахів домініканського монастиря у зв\’язку з забороною користуватися лісами та пасовищами. У другій половині XVII ст. після визвольних війн Богдана Хмельницького, частина земель, що належала католикам була передана Київському братському монастирю, і таким чином Сирець, Куренівка, Пріорка належать Київському магістрату, а магістрацькі селяни платять оброк в користь міста. Згодом посполиті селяни піднімають питання про

переведення їх в статус київських міщан. Передмістя було офіційно введено в межу міста у 1834р. І пізніше кияни трактували назву "Пріорка" по-своєму, виводячи її з слова „приорати”, тобто приєднати до міста.

Спеціалізацією околиці як і раніше залишалось городництво, садівництво, ягідництво, виноградарство, цим місцеві жителі займались ще до недавна: вирощували редиску, салат, огірки, помідори, баклажани та продавали свої продукти на базарах. Процвітало тут і кустарне виробництво: гончарство, бондарство, люди тримали винокурні та варили пиво. Тут було також декілька відомих дач: Бернера, Бражника, Кульженка, а також відоме садово-городнє підприємство Крістера (нині на його території знаходиться квітництво "Троянда"). Уся Пріорка, що простягала ся від Петропавлівської площі (нині Фрунзе) до дачі Кинь-Грусть (нині район площі Шевченка) мала свої райони, серед місцевих жителів ці топоніми побутують донині: Замковище, Западинка, Жеребівщина, Мушанка, гора Ліпінка, та Білицька гора, Сукачів Яр, Крістерова гірка. По території протікали річки та ручаї: Курячий Брід, Западинський ручай, річки Коноплянка та Мушанка. До наших днів дійшли промовисті назви вулиць: Бондарська, Межова, Лугова, Вербова, Дубровицька (де ще росте 15 віковічних дубів), Берестецька, Бережанська, Ново- та Старо- Забарська, Мостицька, Білицька. Центральною була древня дорога, якою, ще колись їздила княгиня Ольга з Києва на Вишгород – вілиця Вишгородська, вздовж якої стояли ошатні білі будиночки з ганками та дерев\’яними віконницями. У 1909р. цією вулицею пройшов трамвай на Пущу-Водицю, а перед самою війною її було заасфальтовано.

Як зазначає М.М.Закревський у 1795р. на Пріорці була збудована дерев’яна церква в ім\’я св. Дмитрія на гроші пожертвувані місцевими купцями Степаном Рибальським, Тимофієм Зарембою та Андрієм Хижняком. Коли церква згоріла у 1905р. на її місці побудували нову цегляну (архітектор А.Казанський) на честь Покрови Божжої матері. Розписи в ній виконав відомий український художник І.С. Їжакевич. Біля церкви було велике кладовище, знищене вже в наш час. У 70х роках було прийнято рішення про знесення приватного сектора і побудови нового Мостицького масиву. Місцеві жителі з обуренням сприйняли це рішення, вони протестували, звертаючись з листами в різні інстанції, а потім вночі, зібравши розриті бульдозерами кістки поховали їх у братській могилі біля церкви. Так зворушливо нам оповідала про це баба Ксеня, постійна прихожанка церкви. Знайшлися також свідомі люди, патріоти Пріорки, що зафотографували старі будинки. Нині ці фото знаходяться в експозиції музею "Хата на Пріорці".

До речі, тоді ж у журналі "Народна творчість та етнографія" (1982 № 3) була надрукована стаття "Давня київська хата". Її автори, працівники Музею архітектури та побуту під відкритим небом Р. Свирида та С.Вирговський описуючи хату початку 19ст., що збереглася на провулку Мостицькому, кваліфікували її як цінну пам\’ятку минулої епохи, пропонуючи зберегти її для майбутніх поколінь, адже дерев\’яні будівлі Києва зникають назавжди. На жаль так і сталося – хата була зруйнована як і решта (біля 200 хат), що датувалися минулим століттям і зберігали ознаки традиційного народного житла, типового для київської околиці. Але на щастя, на розі вулиць Вишгородська та Білицька ще збереглася дерев\’яна, дубова, тинькована хата, звичайно вже реставрована. Ця хата залишилась тут лише тому, що в ній колись зупинявся український поет Тарас Шевченко. Хоча за неї теж довелося повоювати пріорчанам. Цей будинок з\’явився тут у другій половині 19ст., коли Київ уже забудовувався згідно з генеральним планом з певними вимогами до житлових споруд та садиб. У Київському міському архіві зберігається документ "Проект на предполагаемую постройку деревянного одноэтажного дома в предместии Приорке по Вышгородской улице", затверджений генерал-губернатором у 1857р. Цей проект подає зовнішній вигляд будинку, що трьома вікнами виходить на вулицю, та внутрішнє його планування (на дві половини).

В серпні 1859 р. востаннє перебуваючи в Києві, Тарас Шевченко прожив у цій хаті два тижні, перед своїм від’їздом до Петербурга. Про цей період його життя розповідає у своїй книзі "Жизнь и произведения Тараса Шевченка" (К.1882) Михайло Корнійович Чалий, добрий приятель поета, тоді інспектор другої київської гімназії. Перший біограф Шевченка, він у розділі книги, що торкається його життя на Пріорці використовує спогади господині хати Варвари Матвіївни Пашковської, записані її сестрою, Стефанією Крапівіною (літературний псевдонім, за чоловіком – Лобода), та надруковані у газеті "Пчела" (1875р №42) Варвара Пашковська, що літувала у 1859р. з сім\’єю на Пріорці, продиктувала ці спогади ще 1862р, описавши своє перше враження від зустрічі з поетом, який за чиєюсь порадою, чи просто так прийшов до її будинку і на питання хто він такий і що хоче оригінально пояснив: "Як бачите чоловік… йшов, йшов, бачу хатка стоїть, не то панська, не то мужицька, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі дитячі сороченятка сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе, от я й зайшов умовитися за квартиру і попросити хазяйку погодувати мене в борг…"

Варвара Матвіївна була освіченою жінкою, звичайно ж знала поезії Шевченка, могла напам’ять читати "Наймичку". Все своє життя після від’їзду поета вона пишалася тим, зо дала йому притулок у своїй хаті. Її скромні спогади позначені глибокою симпатією до поета. Вона згадує, що улюбленими стравами Шевченка був справжній борщ, затертий пшонцем та затовчений старим салом, вареники з сиром з гречаної муки, та пшоняна каша. Згадує, що він любив вставати вдосвіта, а пізно ввечері гуляв по саду. Зайшовши провідати господиню просив господиню "заспівати хорошу пісню про Сагайдачного чи "Чайку". Ми бачимо його перед усім, як людину особистість, що своєю щирістю, сердечністю, відкритістю душі вміла прихилити до себе простих і в простоті своїй теж щирих і безпосередніх мешканців околиці та їх дітей, яких він особливо любив, і які назавжди зберегли в своїх серцях пам’ять про "дядька Тараса", який так гарно оповідав казки, та влаштував справжній банкет для навколишньої дітвори, пригощаючи цукерками, бубликами, горіхами, яблуками. Ці спогади про поета, незалежно від друкованих статей, передавались на Пріорці від дідусів до внуків і дійшли до наших часів.

У 60ті роки, працюючи над книгою "Третя зустріч" на Пріорці побував дослідник та письменник Петро Жур. Він зафіксував прізвище сім\’ї, що жила на той час у хаті – Пікуль. Про цих Пікулів знала вся Пріорка. А взагалі тут біли поширені такі прізвища: Єзерські, Лісовські, Кихно, Рубани, Закревські, Мишури, Більченки, Бібки, Даниленки, Байдаленки. Ці люди, ще задовго до офіційного відзначення меморіального будинку (у рік 150 ти ліття від дня народження поета на будинку була встановлена стела) знали і ставили питання про відзначення цього будинку серед прихожан Покровської церкви. Так оповідала нам нині покійна Тамара Олофінська (1905р.н.), жителька Пріорки, що була тоді секретарем церковної ради. На нараді в церкві були Василь Рубан, Андрій Кунь, Олександр Закревський, Палагея Суворова, Степан Мешура, Лісовський, Більченко та старий Онуфрій Кихно, який і вказав на будинок де колись мешкав поет – Вишгородська 5 (на час перебування тут Тараса Шевченка йому було 20 років).

Впродовж років в хаті жили різні люди. Вона довгий час була комунальною квартирою. Нарешті, у 1989р. за постановою Міськради тут було створено відділ Національного музею Тараса Шевченка "Хата на Пріорці". Відкриваючи новий відділ ми і не могли собі уявити, що тут зовсім поряд, на вулицях Білицькій, Замковецькій, Западинській ще живуть нащадки пріорчан, маленьких друзів поета. Ці люди принесли до музею свої фотографії, старожитні побутові речі, сімейні реліквії, що й створили нинішню експозицію. На старих знімках кінця 19 початку 20 століття ми бачимо дівчат у вишиванках, дітей Пріорки теж у традиційному українському одязі. Тут жили великими родинами дружно, майже всі були знайомі між собою. Иси збиралися разом щоб відсвяткувати народні свята, відгуляти весілля чи провести в останню путь. А весняними вечорами лунали дівочі пісні.

На фотознімках кінця XIXст. Ми бачимо дівчат, що сфотографувались на Трійцю, зробивши собі прикраси з зеленого листя, дітей в українському одязі, мешканців Пріори, що збирають яблука в саду, велике сімейство Онуфрія Кихно, Що був сучасником Тараса Шевченка Василя Рубана, батька п\’яти дітей (він був розстріляний у 1937р. за "буржуазний націоналізм", а діти його віддані до притулку). Нині нащадки Рубана живуть на вул. Білицькій у Києві.

Цікаві спогади про свою родину, що вже понад два століття живе по вулиці Білицькій, передав нам Георгій Козьменко. Його мати, Настя Лісовська (1909р.н.) ще живе тут у власній хаті. Тут жили і батьки – Микола Лісовський та Олена Яблонська (1879р.н.), а батьки Миколи – Лука Лісовський та Марія Квелич (1850р.н.), знали Шевченка, коли їм було по 9 років. Далі цитуємо слова самого Георгія Козьменка (запис 1999р) "Святе почуття до поета передається в сім\’ї з покоління до покоління. Коли збиралася вся велика родина, обов\’язково співали на вірші Шевченка. Та й як співали! Пам\’ятаю, дідусь по якійсь паузі казав: "Ну, дівчата тепер "Лілею", і дівчата вп\’ятьох, різними голосами співали "Лілею". Ніде подібного я не чув. І навіть у цьому 1999р. на своє 90 річчя моя мама разом з сестрою (їй 88 років) співали "Лілею".

Сама хата і навколишня місцевість наклали відбиток на стиль і напрямки роботи відділу - краєзнавчої, пошукової, освітньої: пішоходна екскурсія "Куренівка та Пріорка – мальовничі околиці Києва", уроки краєзнавства та народознавства, зустрічі з студентами інституту Туризму біля 400 літнього Тарасового дуба. Працівникаами музею охоплені інші історичні пам\’ятки, що знаходяться поряд: будинок художника Фотія Красицького, садиба художника Івана Їжакевича, школа ім. Сергія Грушевського, побудована у 1911 році за проектом Василя Кричевського. Ми працюємо в живій безпосередній взаєможі з нашими відвідувачами. Нашою традицією стали щорічні весняні "Дні Пріорки" в яких беруть участь всі учні шкіл району і основна мета яких – подолання байдужості до історії місця проживання та необізнаності дітей з історією свого району, з походженням топонімів, виховання в них екологічної свідомість.

Нині, колишні мешканці Пріорки, навіть ті , що живуть в інших районах Києва люблять приходити до Тарасової хати, як вони її називають, особливо в дні пам\’яті Шевченка – 9-10 березня та 22 травня. Тут вони згадують свою молодість, минуле, співають прадідівські пісні, і щиро, по-справжньому з молитвою поминають Тараса його улюбленими стравами.

Нет пока ответов

Комментарии закрыты.