Янв 15 2001

Екологічний моніторинг довкілля

Опубликовано в 23:03 в категории Экология города

Екологічний моніторинг довкілля

сучасна форма екологічної діяльності

Д.А. Албу

Державна податкова інспекція м. Одеси

Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним регулюванням процесів природокористування. Нове в данній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базуеться на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’ективна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованного стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’ектами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації .

Україна повинна намагатися відповідним чином реагувати на суспільні проблеми і підтримувати прогресивні світові ініціативи та рішення: вступати у різні міжнародні союзи, товариства, підписувати угоди. Наприклад такі як підписала в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) “Порядок денний на XXI століття” і “Конвенцію про охорону біологічного різноманіття”. Сьогодні, на межі третього тисячоліття, Україна намагаєтся стати державою, надійним партнером щодо вирішення глобальних і регіональних проблем у європейському і світовому співтоваристві. Багатий природно-ресурсний потенціал, високоосвічене населення, розвинуті індустрія та інфраструктура створюють всі необхідні передумови для впровадження в Україні вимог даної Конвенції [7].

Як свідчить досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі,

яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних [5].

Попри різні проблеми, все ж таки реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року економічні і екологічні реформи в нашій країні спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом - на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людей. В основу формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної і глобальної безпеки. Існування біосфери в цілому та її екосистем, включаючи людину, можливе лише за умови стабільності їх функціонування. За своєю значущістю безпека завжди є виключенням небезпеки або зменшенням її до безпечного для людини рівня. Іншими словами, забезпечення екологічної безпеки є усуненням екологічної небезпеки. У науковій літературі під екологічною безпекою розуміють суспільну безпеку і безпеку для навколишнього природного середовища, сукупність безпечної діяльності техногенних систем і породжених впливом цього та природних факторів негативних природних процесів.

Розрізняють «плануючу», «загрожуючу», «вражаючу» екологічну безпеку, а також різні види джерел останньої. З точки зору «допустимого ризику» екологічна безпека забезпечується в рамках від мінімального до критичного рівня навантаження на екосистеми. Аналіз розглянутих вище категорій «екологічна безпека» і «екологічна небезпека» свідчить що в їх визначеннях відсутній найважливіший критерій, який характеризував би масштаби негативного впливу [6].

Законодавство також не акцентує увагу на масштабах екологічного випадку. Так, у ст. 65 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначено, що зонами еколо­гічної катастрофи оголошуються території, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі або необоротні негативні зміни в навколишньому природному середовищі, а зонами підвищеної екологічної небезпеки - території, де на тривалий час виникли негативні зміни. Такі загальні формулювання ускладнюють правову оцінку тих або інших аварій і катастроф як техногенного, так і природного характеру, визначення масштабів забруднень, розміру збиткіі і застосування норм КК та КпАП України для притягнення винних до відповідальності [2].

Внаслідок такої невизначеності виникає необхідність підготувати проекти нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків, завданих порушеннями екологічного законодавства; Положення про екологічний контроль; Положення про екологічний аудит; Положення про екологічне ліцензування.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66). Також у цій сфері Україна має такі закони та акти: Про охорону навколишнього природного середовища; Про тваринний світ; Про природнозаповідний фонд; Про охорону атмосферного повітря; Лісовий кодекс України; Водний кодекс України; Земельний кодекс України; Кодекс України про надра. В останні роки органами державної влади було прийнято ряд законодавчих актів, спря­мованих на забезпечення екологічної безпеки. Серед них можна виділити Концепцію розвитку гірничо-металургійного комплексу України до 2010 р., схвалену постановою Верховної Ради України від 17 жовтня 1995 р., Закон України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», Постанову Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р. «Про національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води». Також першочергово плануется підготувати проекти законів України про рекреаційні зони, курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами природо-користування [1,2,3].

Виходячи з цього Верховна Рада України 5 березня 1998 р. прийняла постанову № 188/98-ВР, якою затвердила «Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, викори­стання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», що має чітко виражений галузевий характер. Основними принципами в розробленні такого документа повинні були стати: здоров’я та добробут людини, як головна мета всієї господарської діяльності, регіона­льний, а не галузевий підхід до охорони довкілля. Адже цей документ визначає не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, а і механізми їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу ”Довкілля для Європи” та світовому екологічному процесі. Саме на підставі цього документу, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються програми Уряду в галузі охорони довкілля та екологічної безпеки [4].

Охорона природи стала одним з основних пріоритетів молодої держави, оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є основою, яка забезпечує можливість будь - якого природокористування та розвитку суспільства.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехтування об’єктивними законами розвитку і відтворення природно - ресурсного комплексу України.

Державна політика у сфері екології, як і будь якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законодавства, актів, нормативів. Але ця система, особливо у перехідний період повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, вміти пристосовуватися до змін занадто складного середовища. І це є дуже ефективним засобом подолання екологічної кризи та забезпечення природоохоронної функції держави.

Правовий механізм має надати основним напрямам чіткої ціле-спрямованості, формальної визначеності, загальнообов’язковості, сприяти врегулюванню відносин у галузі екології, застосуванню превентивних, оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів і юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства. Основні напрями втілюватимуться за допомогою системи екологічного права.

Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

1. Складання і затвердження екологічних нормативів природо-користування (стосовно надр, грунтів, води, повітря, рослинності тощо);

2. Складання і затвердження комплексу еколого - економічних показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю господарчих структур.

Державне регулювання у цій сфері не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторінгу.

Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування. Створення і функціонування Державної системи екологічного моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної екологічної політики, яка передбачає:

Екологічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого середовища життєдіяльності суспільства;

Соціально - екологічне та економічно раціональне вирішення проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля, небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф;

Розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов’язань України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і заходів.

Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні, узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об\’єктами, часом (періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності.

Суб’єктами Державної системи екологічного моніторингу довкілля, відповідальними за обов’язкове здійснення Державної програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення якості природних ресурсів.

Об’єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і державному рівнях, які відповідно охоплюють:

а) території промислово - міських агломерацій, санітарно - захисних зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ, природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових одиниц;

б) територію Автономної Республіки Крим та території областей України;

в) території промислово - економічних регіонів, басейнів великих річок та України в цілому.

Територія країни за ступенем екологічної небезпеки поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні умови.

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни є одним з пріоритетів державної політики, визначених Конституцією. Забезпечення національної безпеки є справою всього суспільства. Тому інституційна база, її системи охоплюють різні державні та громадські структури. Науковими дослідженнями щодо вивчення і розробки заходів по збереженню біологічного різноманіття зайняті фахівці наукових інститутів та центрів, насамперед Національної академії наук (НАН): Інститутів ботаніки, зоології, гідробіології, географії, біології південних морів, екології Карпат, молекулярної біології, мікробіології, клітинної біології та генетичної інженерії, Ради по вивченню продуктивних сил, Центрального ботанічного саду, Донецького ботанічного саду та інших. Інститутів Української академії аграрних наук (УААН): землеустрою, рослинництва, землеробства, агроекології, ветеринарної медицини, розведення і генетики тварин, птахівництва, селекційно-генетичний, винограду і вина та іншію. Факультети і кафедри екологічного профілю учбових закладів тощо. Ряд питань, пов’язаних з науковими дослідженнями і управлінням у цій сфері, вирішують наукові центри, лабораторії і інститути при центральних органах виконавчої влади, зокрема Український науково-дослідний інститут екологічних проблем та Український науковий центр екології моря при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки [8].

Не становить винятку і принцип розподілу влад. Адже органи і законодавчої, і виконавчої, і судової гілок влади беруть безпосередню участь у забезпеченні екологічної безпеки відповідно до їх функцій та конкретних повноважень.

Після утворення цільового Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки (Мінекобезпеки), в Україні сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування. Саме це Міністерство здійснює нормативно - правове регулювання, комплексне управління та екологічний контроль, формує, забеспечує та реалізує державну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів [6].

У виступі на 19-ій спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН Президент України Леонід Кучма сказав: «Стан довкілля на планеті сьогодні продовжує викликати серйозну тривогу. Тому екологічна складова національної безпеки перетворюється на один з домінуючих чинників внутрішньої та зовнішньої політики Української держави» [9]. Сьогодні Україна є стороною 17 міжнародних конвенцій у галузі охорони довкілля та 15 протоколів до них. Активно проводиться лінія на гармонізацію екологічного законодавства з міжнародним.

Не викликає сумніву, що прийняття відповідних законодавчих і нормативних актів - це лише початок великої багатопланової роботи державних органів, громадських організацій, відповідних посадових осіб та окремих громадян з її втіленням в життя.

Литература

1. Конституция Украины от 28 июня 1996 г.

2. Закон Украины «Об охране окружающей природной среды» от 25 июня 1991 г.

3. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». 5 березня 1998 р.

4. Барбашова Н. «Правове забезпечення екологічної безпеки: роль масштабного фактора». Право Украины № 3, 1999 р.

5. Дедю И.И. «Экологический энциклопедический словарь».Гл.ред.МСЭ.1990г.

6. Заржицький О. «Екологічна безпека та безпека праці у системі правового механізму національної безпеки». Право Украины № 9, 1999 р.

7. Касаткин С. «Человек в XXI веке. Проблемы экологии». Знание. К., 1997г.

8. Кисельов М. «Екологічна компонента процесу державотворення». Розбудова держави. № 7/8 1997 г.

9. Кучма Л.Д. «Гарантувати екологічну безпеку планети». Урядовий кур’єр. 26.06.1997р.

Нет пока ответов

Комментарии закрыты.