Июл 02 2001

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЧНОГО НОРМУВАННЯ

Опубликовано в 10:11 в категории Экология Черного моря

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЕКОЛОГІЧНОГО НОРМУВАННЯ

НЕГАТИВНОГО ВПЛИВУ НА ВОДИ ЧОРНОГО МОРЯ

Л.О. Бондар

Одеська національна юридична академія, м. Одеса, Україна

THE LEGAL ASPECTS OF THE ENVIRONMENTAL STANDARDIZATION OF THE NEGATIVE INFLUENCE ON THE BLACK SEA WATERS

L.O. Bondar

The article deals with the problem of environmental quality standardisation in the field of hostile human influence on Black sea waters according to Ukrainian legislation. The Law of Ukraine “On the protection of natural environment” contains the general provisions concerning environmental standardisation. Ukrainian legislation has some legal collisions, which make it difficult to determine the difference between environmental and medical standards. The Water code of Ukraine specifies the general provisions concerning the water protection. Ukrainian legislation defines several kinds of clean water standards and hostile human influence standards. The system of environmental standards, which is built in the modern Ukrainian legislation, is to be more logically correct. It is necessary to develop the system of general national standards popularisation.

За даними Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, затвердженої Законом України від 22 березня 2001 року, незадовільний екологічний стан Азовського і Чорного морів зумовлений значним перевищенням обсягу надходження забруднюючих речовин над асиміляційною здатністю морських екосистем, що призвело до бурхливого розвитку евтрофікаційних процесів, значного забруднення (в тому числі мікробіологічного) морських вод, втрати біологічних видів, скорочення обсягу рибних ресурсів, зниження якості рекреаційних ресурсів, виникнення загрози здоров\’ю населення. Основними

джерелами забруднення є стоки річок, стічні води з точкових та дифузних берегових джерел, морські транспортні засоби.

Особливо небезпечними для екосистеми морів є точкові джерела забруднення від промислових підприємств та підприємств комунально-побутового господарства, розташованих у прибережній смузі. Щорічно підприємствами комунально-побутового господарства скидається у Чорне море понад 33,8 тис. тонн завислих речовин, 8,8 тис. тонн азоту, 2,6тис. тонн фосфору, 24,1 тис. тонн нафтопродуктів. Дефіцит пропускної спроможності комунальних очисних споруд біологічного очищення в Одесі становить 273 тис. куб. метрів на добу. У системі централізованого водовідведення населених пунктів нашого регіону майже 25 відсотків каналізаційних мереж перебувають в аварійному стані. Щороку з водами річок України до Чорного моря надходить 653 тис. тонн завислих речовин, понад 8 тис. тонн органічних речовин, близько 1900 тонн азоту та 1200 тонн фосфору. У зв\’язку із зазначеними обставинами важливе значення має екологічне нормування якості морської води і негативного впливу діяльності людини на неї.

Вміст шкідливих речовин у довкіллі почали контролювати ще в 1925 році, коли встановили перші значення гранично допустимих концентрацій (ГДК) для повітряного середовища робочої зони. З 1949 року встановлені перші ГДК для атмосферного повітря, 1950 – для води, трохи згодом – для ґрунту і продуктів харчування [1, с. 11]. Екологічні нормативи визначаються Тищенком Г.В. як сукупність встановлених уповноваженими державними органами гранично допустимих показників можливого впливу на стан навколишнього природного середовища в цілому і його окремих об\’єктів [2, с. 96]. Він розрізняє а) санітарно-гігієнічні нормативні (ГДК, гранично допустимі рівні шкідливого впливу (ГДР), гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування); б)виробничо-господарські (гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря (ГДВ), гранично допустимі скиди шкідливих речовин у водні об\’єкти (ГДС), ГДР); в) нормативи використання природних ресурсів (лімітування) [2, с. 96-97]. Подібним чином систему екологічних нормативів розглядає і Бердніков Є.С. [3, с. 133].

Вчені віддавна досліджували критерії нормування якості довкілля і водних об\’єктів зокрема. Шемшученко Ю.С. писав, що нормативи ГДК для природних об\’єктів розробляються на засадах "нульової" шкоди, тобто при дотриманні ГДК природні об\’єкти не справляють несприятливого впливу на здоров\’я і працездатність людини теперішнього і майбутнього поколінь, а також не погіршують гігієнічні умови життя населення. Нормативи ГДК, на думку вченого, мають відповідати вимогам охорони не лише здоров\’я людей, але й охорони довкілля [4, с. 20]. Петров В. В. зазначав, що нормативи якості довкілля мають відповідати 3-м показникам: а) медичному (пороговий рівень загрози здоров\’ю людини, її генетичній програмі); б)технолоґічному (здатність господарства забезпечити виконання встановлених меж впливу на людину і середовище її проживання); в) науково-технічному (можливість науково-технічних засобів контролювати дотримання меж впливу за всіма його параметрами) [5, с. 198]. Нормативи якості довкілля Петров В.В. поділяє на 1)санітарно-гігієнічні (ГДК шкідливих речовин); 2) виробничо-господарські (ГДС шкідливих речовин); 3) комплексні (норми навантаження на довкілля, норми навантаження в захисних і санітарних зонах) [5, с. 199].

Концепція нормування якості через ГДК зазнавала і продовжує зазнавати критики з боку фахівців різних галузей знань. Царенко О.М., Злобін Ю.А. зазначають, що концепція ГДК ґрунтується на пороговій дії багатьох отруйних речовин, яка полягає в тому, що шкідливість речовин виявляється лише в разі досягнення цією речовиною певної концентрації. Разом з тим, вони піддають гострій критиці концепцію ГДК: "далеко не всі речовини безпечні в допороговій концентрації". Свою позицію вони мотивують тим, що визначення порогу шкідливості зазвичай проводять на лабораторних тваринах, і перенесення таких порогів на людський організм не завжди є правильним. На їхню думку концепція ГДК не завжди враховує кумулятивну дію отруйних речовин [6, с. 90-91]. Нищівній критиці сучасну систему екологічних нормативів піддають і ВоробейчикЕ.Л., Садиков О.Ф., Фарафотнов М.Г. за такими параметрами: 1) безпечні для людини рівні забруднення згубні для біоти; 2) багатокомпонентність викидів виробництв робить неефективним контроль за дотриманням реґламентів з кожного окремого складника; 3)форми перебування отруйних речовин у природі різняться від форм, для яких було встановлено нормативи; 4) не враховуються ефекти нагромадження і перенесення в екосистемах; 5) відсутньою є диференціація за природно-кліма-тичними зонами [7, с. 12]. Критикують чинну систему екологічних нормативів і Барбашев С.В. та ін., які зазначають, що для уникнення теоретичних труднощів сучасне екологічне нормування розглядає вплив лише на окремий виділений первень біоценозу, а позаяк всі первні біоценозу взаємопов\’язані, та й самих первнів досить багато, навіть малий вплив на кожну окрему ланку може справити серйозні наслідки для екосистеми в цілому [8, с. 13]. Вчені досліджують два критерії екологічного нормування: а)припустимий ризик (за такий приймається ризик в 1,7 · 10-5 рік-1); б)природний фон на землі. Позаяк єдиного підходу до нормування, придатного до всіх ситуацій відшукати не вдається, всі природні об\’єкти, які можуть піддаватися впливу скидів і викидів вчені пропонують поділити на деякі класи, при чому для кожного класу мають розроблятися свої нормативи [8, с. 15]. Піддає критиці чинну систему ГДК і Малишева Н.Р.: на її думку, така система не враховує розриву між чутливістю людей і тварин, рослин, а також не дозволяє визначити винуватця забруднення [9, с. 29].

Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 серпня 1991 року у ст. 33 визначає, що екологічні нормативи встановлюють ГДВ та ГДС у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних чинників. Разом з тим, Закон допускає встановлення нормативів використання природних ресурсів та інших екологічних нормативів. Сучасна редакція зазначеного Закону намагається встановити послідовне розмежування екологічних і гігієнічних нормативів, оскільки останнім часом у вітчизняному законодавстві спостерігається тенденція до виокремлення медичного права як окремої комплексної галузі права, у зв\’язку з чим ми на власні очі можемо бачити не завжди вдалі і обґрунтовані спроби розмежування медичного (санітарного) та екологічного права. До прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 06.04.2000р., яким було внесено зміни до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", система екологічних нормативів включала: а) нормативи екологічної безпеки (ГДК, ГДР, гранично допустимий вміст у продуктах харчування); б) ГДВ, ГДС, ГДР; в) нормативи використання природних ресурсів тощо. Хоч цей поділ був не досить послідовним, але все-таки більш зрозумілим ніж сучасна концепція розмежування екологічних і гігієнічних нормативів, де ГДК водночас виступають і екологічними і гігієнічними нормативами.

За сучасною логікою законодавця гігієнічні нормативи (ГДК) визначаються медичним законодавством. Так, ст. 1 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року визначає гігієнічні нормативи (санітарні норми) як обов\’язкові до виконання нормативні документи, що визначають критерії безпеки та (або) нешкідливості для людини чинників навколишнього середовища і вимоги щодо забезпечення оптимальних чи допустимих умов життєдіяльності людини. Разом з тим, відповідно до сучасної редакції ст. 33 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" ГДК є водночас і екологічним нормативом. Отже, тепер виникає плутанина з екологічними і гігієнічними нормативами, яку можна розв\’язати тоді, коли визнати, що гігієнічні нормативи (ГДК) є частиною (різновидом) екологічних нормативів. Бринчук М.М. пропонує розмежовувати санітарно-гігієнічні і екологічні нормативи за такою ознакою: якщо нормативи враховують тільки інтереси охорони здоров\’я людини – це санітарно-гігієнічні нормативи, якщо ж вони враховують необхідність охорони також інших об\’єктів довкілля – це екологічні нормативи [10, с.290]. Разом з тим, беручи до уваги ст. 6 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" в редакції від 21червня 2001 року, ГДК в Україні встановлюються з урахуванням інтересів як людини, так і інших об\’єктів довкілля, тобто такий підхід ще більше вносить плутанину у розмежування екологічних і гігієнічних нормативів.

Нормативи ГДВ і ГДС розрізняються за цариною впливу: перші встановлюються для водних об\’єктів, а другі – для атмосферного повітря. Оскільки відповідно до ст. 1 Водного кодексу України море є водним об’єктом, екологічне нормування якості морської води, а також негативного впливу діяльності людини на неї здійснюється за правилами Водного кодексу. Ст. 35 ВКУ встановлює такі види екологічних нормативів щодо охорони морського середовища: 1) нормативи екологічної безпеки водокористування; 2) екологічний норматив якості води водних об’єктів; 3) ГДС; 4)галузеві технолоґічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об\’єкти; 5) технолоґічні нормативи використання води.

Згідно ст. 36 ВКУ нормативами екологічної безпеки водокористування є ГДК речовин у водних об\’єктах. Такі нормативи розробляються і затверджуються МОЗом України, Державним департаментом рибного господарства Мінагрополітики та погоджуються з Мінекоресурсів України. На відміну від нормативів екологічної безпеки, екологічні нормативи якості води визначають концентрації речовин у водних об\’єктах для визначення їх ступеню забрудненості і віднесення до відповідного класу забрудненості. Якщо морська вода, що забруднена понад ГДК є екологічно небезпечною, то якість води, забрудненість якої не перевищує ГДК визначається за допомогою екологічних нормативів якості води – у цьому разі оцінюється можливість застосування комплексу заходів для поліпшення якості води у Чорному морі.

Нормативи ГДС відповідно до ст. 38 ВКУ встановлюються задля поетапного досягнення екологічного нормативу якості води у Чорному морі. На виконання вимог Водного Кодексу було розроблено Порядок розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин, затверджений Постановою КМУ від 11 вересня 1996 року № 1100, який затвердив 4 списки шкідливих речовин, скидання яких нормується (А, Б, В і Г за ступенем екологічної небезпеки). На рівні Мінекобезпеки діє Інструкція про порядок розробки та затвердження ГДС речовин у водні об\’єкти зі зворотними водами, затверджена наказом Мінекобезпеки від 15 грудня 1994 року № 116, яка деталізує перебіг розробки та затвердження нормативів ГДС. Нормативи ГДС розробляються підприємствами-водокористувачами і затверджуються органами Мінекоресурсів. Така система є досить ефективною, позаяк для кожного підприємства-забруднювача встановлюється свій окремий норматив ГДС, з урахуванням специфіки даного джерела скидів.

Відповідно до ст. 39 Водного кодексу, для оцінки екологічної безпеки виробництва встановлюються галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об\’єкти та тих, що подаються на очисні споруди. Ці нормативи розробляються та затверджуються відповідними міністерствами та відомствами за погодженням з Мінекоресурсів. Для оцінки та забезпечення раціонального використання води у різних галузях господарства відповідно до ст. 40 ВКУ встановлюються технологічні нормативи використання води, які бувають двох видів: а) поточні технологічні нормативи використання води – для існуючого рівня технологій; б) перспективні технологічні нормативи використання води – з урахуванням досягнень на рівні передових світових технологій. Зазначені нормативи розробляються і затверджуються у такому ж порядку, як і галузеві технологічні нормативи утворення речовин. Скидання у водні об’єкти речовин, для яких не встановлено нормативи екологічної безпеки водокористування та ГДС, забороняється. Скидання таких речовин, як виняток, може тимчасово бути дозволене МОЗом або Мінекоресурсів.

Окремим рядком у системі екологічного нормування як засобу охорони Чорного моря слід відзначити санітарно-гігієнічне нормування. Таке нормування полягає у розробці спеціальних нормативних документів – санітарних норм. Наприклад, в Україні діють Державні санітарні правила і норми скидання з суден стічних, нафтоутримуючих, баластних вод і сміття у водоймища ДСанПІН 199-97, затверджені наказом МОЗУ від 9липня 1997 року № 199, які встановлюють правила охорони морських вод під час скидання з суден шкідливих речовин.

Загалом, слід відзначити, що за даними щорічних національних доповідей про стан довкілля, система ГДВ, ГДС в Україні працює: спостерігається тенденція до зменшення обсягів викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря як від стаціонарних, так і від пересувних джерел, статистика свідчить про тенденцію до зменшення як споживання водних ресурсів, так і скидів шкідливих речовин у них, хоч загальна екологічна ситуація в країні залишається складною [11, с. 9-23]. Щоправда, цю тенденцію можна пояснити не стільки досконалістю законодавчої бази, скільки загальною економічною скрутою по всій нації. Зі зростанням темпів промислового виробництва тенденція може істотно порушитись.

Нормування ЕНД широко застосовне і на заході, але там воно називається стандартизацією, оскільки на відміну від України, там діють не ГДК, ГДВ, ГДС тощо, а стандарти якості води, повітря, ґрунту, стандарти провадження окремих видів ЕНД. Така система діє, наприклад, у США, щоправда вона не відзначається досконалістю, позаяк через федеральний устрій країни стандарти штатів часто суперечать загальнодержавним стандартам, через що суперечки доводиться розв\’язувати за допомогою судових прецедентів.

Разом з тим, вітчизняна система екологічного нормування породжує певні правові проблеми: а) недостатня систематизованість і часта непослідовність законодавства про екологічне нормування як засобу охорони морського середовища; б) недолугість правового механізму забезпечення доступу до інформації про ГДК шкідливих речовин у морському середовищі. Розв\’язок цих проблем вбачається у вдосконаленні чинної редакції ВКУ щодо екологічного нормування, а також у прийнятті спеціального нормативного акту щодо кожного виду екологічного нормування. При цьому екологічні нормативи загального характеру мають затверджуватися і оприлюднюватися у такому ж порядку, як і нормативні акти – у цьому разі буде забезпечено прозорість законодавства про екологічне нормування.

Література

1. Беспамятнов Г. П., Кротов Ю. А. Предельно допустимые концентрации химических веществ в окружающей среде.- Л., 1985.

2. Тищенко Г. В. Екологічне право. Навчальний посібник.- К., 2001 р.

3. Экологическое право Украины: Курс лекций. Под ред. канд. юрид. наук, доцента Каракаша И. И.- Одесса, 2001.

4. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии.- К., 1989.

5. Петров В. В. Экологическое право России.- М., 1995.

6. Царенко О. М., Злобін Ю. А. Навколишнє середовище та економіка природокористування.- К., 1999 р.

7. Воробейчик Е. Л., Садыков О. Ф., Фарафонтов М. Г. Экологическое нормирование техногенных загрязнений наземных экосистем.- Екатеринбург, 1994.

8. Экологическое нормирование сбросов и выбросов вредных веществ во внешнюю среду/ Кононович А. Л., Барбашев С. В., Осколков Б. Я., Носовский А. В., Колтик И. И., Кордюк А. Г.// Радиационная и экологическая безопасность предприятий ядерного топливного цикла/ под ред. Барбашева С. В.- Одесса, 1995.

9. Правовая охрана окружающей среды в области промышленного производства/ под ред. Шемшученко Ю. С.- К., 1986.

10. Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений.- М., 1999.

11. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році.

Нет пока ответов

Комментарии закрыты.